В Київському Музеї Родини Якубовських зберігаються унікальні колекції ікон, оберегів, стародруків, листівок тощо — усього понад 12 тисяч одиниць різних старожитностей.
З головним хранителем музею, відомим колекціонером, реставратором і підприємцем, продовжувачем сімейної традиції Олегом Івановичем Якубовським ми поспілкувалися про історію роду Якубовських, моду та актуальність, ринок ікон в Україні і світі.
КОНСЕРВАТОР І НОВАТОР В ОДНІЙ ОСОБІ
— Звернула увагу на деякі розбіжності у назві Вашого закладу: Музей Якубовських, Музей Якубовські, Дім Якубовські, Музей родини Якубовських. Яка з них все-таки правильна?
— Ви ще одну не згадали — Музей старожитностей, оберегів та ікон. Всі вони вірні і мають право на існування, усі — про нас.
— Цікаво дізнатися про історію його створення та про тих ентузіастів-першозасновників, хто вирішив увіковічнити минувшину для прийдешніх поколінь.
— Витоки нашої родинної справи треба шукати на Львівщині, у м. Броди, де в майстерні з реставрації ікон почала формуватися колекція старожитностей Якубовських. Маючи свою чоботарську майстерню, ювелірну крамничку та модне на той час фотоательє, родина здійснювала меценатську діяльність та колекціонувала старовинні ікони. Якубовські мали велику бібліотеку, вели пошукову і дослідницьку роботу з вивчення старожитностей. Біля витоків музейної справи стояв мій прадід, Семен Іванович Якубовський, чий портрет ми розмістили на сайті нашого музею.
Фото Юлії Сокирко
— До речі, цікаве оформлення сайту. Головна сторінка одразу відсилає шукача до відповідного розділу: Діяльність музею; Зібрання музею; Магазин подарунків.
— Ми ставили за мету зробити не комерційний сайт на зразок інтернет-магазину, а якомога ширше представити інформаційно-довідковий матеріал; запропонували електронний каталог, на якому розмістили понад 8800 експонатів.
Ми не вписуємось у класичне розуміння «музей», який існує за кошти відвідувачів, проведення виїзних виставок, оренди своїх експонатів, продажу авторських прав, спонсорської допомоги тощо. Наш дохід — від продажу сувенірів.
— Мабуть, Ви не збиралися продовжувати сімейну справу, якщо для вступу вибрали престижний Миколаївський кораблебудівний інститут?
— Я ніколи не відсторонювався від того, чим займалася моя родина. Однак лише згодом, вже здобувши вищу інженерну освіту, захоплення старовиною переросло у справу життя.
Це сталося тоді, коли я помітив, що колекція родини поступово зменшується, розходиться: щось продається, щось дарується. А якщо розходиться, значить, деякі речі, котрі ще вчора були у повсякденному вжитку, губляться і зникають. Бажання зберегти їх для нащадків і породило ідею створення музею.
— Той факт, що Вас постійно оточують предмети старовини, раритетні знахідки, не відкидає у минуле, не заважає сприймати світ таким, яким його робить сучасний час?
— Я критично ставлюся до визначення «модний». Мода скороминуща: те, що модно сьогодні, не виглядатиме актуальним завтра. Є речі поза часом і простором. Я консерватор стосовно людського життя, і новатор — стосовно ідей.
МИ ПЕРШИМИ ПОЧАЛИ ІДЕНТИФІКУВАТИ ІКОНИ
Фото Юлії Сокирко
— Що собою представляє ринок ікон в Україні і яке місце на ньому Ви відвели б своїй унікальній колекції?
— Був час, коли українській іконі не надавалося належного значення, це, мовляв, наїв. Навіть на всесвітньо відомих аукціонах ікона українського бароко XVIII ст. була представлена як зразок російського мистецтва. Вітчизняний ринок з’явився завдяки схожим на нас аматорам: ми першими почали ідентифікувати ікони, продавати або дарувати — з паспортом і докладним описом. Завдяки широкій популяризації української ікони, її статус помітно виріс, це національна гордість і унікальна спадщина.
В нашому зібранні налічується понад 5500 ікон. Їх не те, що розмістити ніде, їх ніде зберігати. Тому ми сьогодні виношуємо ідею створення Національного музею української ікони, основою якого має стати наше зібрання. Перш ніж вийти з цією пропозицією на державний рівень, наш колектив провів колосальну роботу, котра зайняла безліч часу: всі експонати систематизовані, сфотографовані, описані.
Хтось може сказати, що зараз не найкращі часи для такої ініціативи. Можливо, зважаючи на економічне становище в країні та соціальну напругу в суспільстві. Однак завтра може бути вже пізно. Музей не повинен бути закритим: у ньому мають працювати науковці, вивчати, реставрувати, проводити виставки, робити експозиції. Українська ікона – це духовні цінності, які не мають матеріального виміру. У ній все виражено і зрозуміло, вона повинна стати відомою у всьому світі. Мені завжди було важливо, аби ікони з нашої колекції потрапляли до хороших рук. Та найкраще — у загальнодоступний музей, на появу якого ми готові терпляче чекати і першими будемо його підтримувати.
НАЙЦІННІШЕ ТЕ, ЩО БОДАЙ ТРІШКИ ВІДРІЗНЯЄТЬСЯ ВІД КАНОНУ
— За якими параметрами визначається цінність ікони?
— Якщо говорити про вартість, то існує декілька способів її визначення. Один з них — аналоговий: цікавимося, за скільки була продана подібна річ. Другий — витратний: скільки б коштувала ця ікона, якби її створити зараз. Ще один — орендний: скільки отримаємо коштів за зданий в користування експонат. І зовсім інша справа — як визначити духовну цінність ікони, бо це те, що не має ціни. Українське іконописне мистецтво увібрало в себе характерні ознаки європейського живопису, візантійського канонічного письма і викристалізувало свій неповторний стиль українського наївного іконописного мистецтва. Це унікальна творчість і унікальне явище, котре ніде більше не зустрічається. Воістину: чим володіємо — не бережемо, а втративши — жалкуємо.
— Чи є інтерес до канонічної ікони? Чим вона відрізняється від живопису?
— Найбільший інтерес викликає те, що бодай трішки відрізняється від канону. І воно найцінніше. Церква досить лояльно ставиться до таких відхилень.
Фото Юлії Сокирко
— Які найпоширеніші символи, образи українського живопису XVIII-XIX ст.?
— Практично в кожній українській оселі ви знайдете Матір Божу й Ісуса Христа. Серед найпоширеніших ікон в Україні — Святий Миколай, Свята Варвара, Свята Параскева.
— Крім колекціонування, ваш Дім займається ще й реставрацією. Надзвичайно цікавий, вузькоспеціалізований і філігранний вид діяльності.
— До реставрації підхід у нас дуже обережний. Тут перше правило — не нашкодити. Бо повернути втрачене неможливо, хіба що спробувати реанімувати. Та все ж для мене найбільшу цінність представляють нереставровані, автентичні речі у їхньому первозданному вигляді, в яких застиг і поклав свій відбиток час.
Ось при тому майбутньому національному музеї, про який я вже згадував, повинна діяти школа реставрації української ікони. Саме школа, яка б навчала. У нас, звичайно, є свої технології, розроблені нашими майстрами. Школою ми називатися не можемо, зате можемо поділитися деякими секретами і покласти свої напрацювання в основу її створення. Всі реставраційні роботи, що потрібно провести, мають бути обумовлені їхньою очевидною необхідністю, не відхиляючись від наукової інструкції з реставрації художніх творів, якою користуються фахівці ще з 1971 року.
КОЛИ ПЛАЧЕ ІКОНА
— Свого часу засоби масової інформації повідомляли про те, що одна з ікон Вашої колекції — Святий Миколай з образами Ісуса Христа і Богородиці — раптом заплакала. Сюжет навіть пройшов майже по всіх центральних телеканалах. Ваша версія цього явища?
— Коли це сталося, журналісти пов’язали цю неординарну подію зі Смоленською трагедією, коли на підльоті до аеродрому розбився літак з делегацією польських високопосадовців. Я не поділяю таку точку зору. Однак вважаю, що це може вказувати на незадовільний стан духовності, на підміну духовних цінностей у світі в цілому і в країні, де це трапилося, зокрема.
Фото Юлії Сокирко
Не економіка і не політика рухають суспільство, а культура. Саме культура і традиції визначають рівень справжньої духовності. Можливо, в цій іконі закладена квінтесенція української душі, вона, як камертон, налаштована на відчуття і передчуття. Саме ця ікона і є еталоном духовності. Скрипок у світі також дуже багато, однак вершина майстерності — в інструментах Аматі, Страдіварі і Гварнері. Бажаючих придбати цю чудотворну ікону немало, але її місце — у майбутньому музеї, разом з іншими національними надбаннями.
ОБЕРІГ – ЯК СПАДЩИНА ПРЕДКІВ
— Серед напрямів діяльності Музею — виготовлення копій старовинних оберегів. Здається, Ви першими освоїли ці надскладні техніки. Маєте вже послідовників?
— Відтворення старовинних оберегів та ікон — дійсно цікавий проект, який одразу привернув увагу багатьох шанувальників історичного минулого. Його вершиною став оберіг Янгол Хранитель, який є відтвореною копією староруського оберега Ангел Великого Совєта XVI ст. Він виготовлений за давньою технологією методом лиття зі сплаву благородної бронзи і швидко розійшовся тиражем у 5000 екземплярів.
А щодо послідовників, то йдеться швидше про недобросовісних «підробників», котрі беруть наш готовий оберіг, на який витрачений час, кошти й інтелектуальний потенціал наших працівників, знімають недолугі копії, відливають і реалізують під своєю маркою.
— Вікіпедія представляє Вас як відомого в Україні колекціонера, реставратора і підприємця. Чи правильно розставлені акценти?
— Так, мене це цілком влаштовує: лаконічно і водночас широко.
— У чому вбачаєте кінцеву мету своєї багатогранної діяльності?
— Як сказав філософ, «Мета — ніщо, рух до мети — все». Головне – ідея. Бери її і втілюй. Я закладаю основи, які підхоплять інші. А оскільки душа живе вічно, то справу родини Якубовських зможу продовжити і в наступному житті (усміхається). Хоча ще багато чого треба встигнути ТУТ і ТЕПЕР.
Людмила Шаповалова, «Вісті COOP»
Фото Юлії Сокирко
